ПЕРУН

Перун — бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, «бог над богами». «Вони (анти) вважають, що один лише бог — повелитель грому й блискавки — є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди»,— писав візантійський історик Прокопій Кесарійський в VI столітті. З початків нової ери в капищах (храмах) Перуна волхви щочетверга проголошували притчу про громовержця (тими ж словами, якими раніше, до нової ери, віншували БІЛОБОГА): «Світ пішов од тіла Перуна, сонце утворилось з лику Його, зоря — від уст, місяць — від грудей, дощ — від сліз, небо — від черепа Його, каміння — від костей, вода — від крові, ліси й трави — від волосся, хмари — від мозку, вітер — Його подих, грім — слово, а блискавка і зорі — Його погляд...» За легендою, Перуна творив з каменю й оживлював БІЛОБОГ. Зображувався Перун срібночубим, золотовусим, з вогненними стрілами, золотим луком та важким молотом у руках. За повір’ям, гроза — це битва Перуна з ДИВАМИ та бісами, яких насилають ЧОРНОБОГ, МАРА та інші злі сили. Диви мають замурувати воду в хмарах, заморозити її, не дати впасти їй на землю, аби там утворилася посуха, загинули всі посіви, вимерли люди. Але Перун, роз’їжджаючи на золотій колісниці, в яку запряжені дев’ятеро крилатих золотогривих коней, вогненними стрілами знищує, розганяє дивів і бісів, а важким молотом розбиває обледенілі хмари й пускає на землю життєдайну вологу. За деякими легендами, Перун мав дев’ятеро синів: троє вражало злі сили стрілами, троє розбивали хмари, творячи грім; решта правила золотогривими кіньми. Коли блискавка вбивала людину, повір’я тлумачило: якийсь ДИВ, утікаючи під Перуна, сховався, вселився в чоловікові, знаючи, як Громовержець любить людей. Та Перун, мовляв, і чоловіка не пожаліє, аби вбити ДИВА. А вбитий блискавкою чоловік щасливий: він переселяється у ВИРІЙ до богів, стає братом Перуна. Давні українці та білоруси вшановували Перуна щотижня в четвер (Перунів день). У цей день дівчата сходилися до води, а взимку — до капища і співали довкола багаття пісні про Перуна Одну з дівчат — наймолодшу та найвродливішу — обирали розпорядницею на святі, її називали Дівою вогню. Їй на голову клали вінок, одягали у багряницю, вручали чашу з священною водою (з дев’яти криниць Перунового лісу чи гаю). Тією водою Діва вогню кропила язичників, які, згідно з повір’ям, очищалися від гріхів. У Перунів день складалися молитви, що їх, як правило, проголошували волхви: «О милостивий Боже, грізний і добрий Перуне! Молимось Тобі, щоб Ти з’явився о потрібній годині й дарував нам дощу, аби дерева, трави й хліба добре росли й квітнула вся наша мати земля. Не завдавай горя, просимо Тебе, непотрібною бурею, громом, градом чи блискавкою; вижени, всемогутній наш Боже, і знищи прокляту МАРУ з ДИВАМИ та іншими слугами чорними їхніми, аби вони не зашкодили нам і нивам нашим...» У травні Діва вогню ставала ДОДОЛОЮ, «нареченою Перуна», яка мала випросити дощу в свого золотосяйного «нареченого». Її роздягали, прикрашали вінками з живих квітів і вели через село. Господиня кожного двору мала вилити на ДОДОЛУ або їй під ноги відро води. Дівчата співали ритуальних пісень. ДОДОЛА символізувала Землю, яку люди віддають за наречену красному Перуну. Коли Діву вогню проводили в капище, там волхви вручали їй ритуальну весільну каблучку. ДОДОЛА мала право восени на святі ТУРА чи ОВСЕНЯ обрати собі в чоловіки юнака, що переміг на молодецьких змаганнях. Давні українці вважали деревами й рослинами Перуна дуб, калину, лютик, борець, вовкобій, чортополох, а також папороть. За легендами, в ніч на Івана Купайла на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме, згідно з повір’ям, всі таємниці світу, володітиме чарами, стане вічно молодим тощо. Цвітіння папороті супроводжувалося, на думку українців, землетрусом, громом, блискавкою. По всіх землях українських були Перунові дуби, гаї, пущі. Одна з них — урочище Перуна під Каневом — збереглася й донині. Перун поставав у народній уяві також як змієборець. Згідно з повір’ям, родину, що мала дев’ятеро дітей (9 «число Перуна»), опікував сам Громовержець, приносячи в дім статки й добро. Українець, який вирушав у дорогу, мав уголос сказати: «Йду на 9 днів (тижнів, місяців, років)». Укладаючи з візантійцями та іншими сусідами різні торговельні та політичні угоди, українські князі, воєводи клялися іменем Перуна За наказом князя Володимира, під час прийняття християнства 988 року в Києві було знищене капище Перуна та інших богів, а ритуальний священний «дуб Перуна» — спиляно й кинуто в Дніпро. За переказом, сонцепоклонники (язичники) бігли понад берегом і кричали до дуба що плив за течією: «Видубай (випливай). Боже!» Витягти дуба на берег вдалося поблизу урочища Звіринець. На тому місці язичники — противники християнства — почали таємно збиратися й поклонятися Перуну. За велінням церкви там було збудовано православний монастир, який названо Видубецьким. Після прийняття християнства на Україні і в Білорусі ще кілька століть противники християнства таємно поклонялися Перуну, про що свідчать літописи та донесення ченців («По украинамь молятся ему, проклятому богу Перуну...»). Ім’я Перуна дійшло до наших днів у білоруському та українському фольклорі («каб цебя Пярун тряснув», «який там Перун ляскає?» та ін.). (За П. Трощиним).

Міф

Сказав якось Сокіл-Род синові Білобога: «Ти є Перун. Мусиш прати небо. Тож візьми в пригорщу Живої Води і бризни на небо, аби на ньому утворилися дощові хмари».

І зробив так Перун, і попливли в голубому небі пухнасті хмарини. Тоді сказав Сокіл Перунові: «Вдар стрілою в хмару, пусти дощу для людей».

І вдарив стрілою в хмару Перун. Зблиснула блискавка. Загримів перший грім над полями. Полився життєдайний дощ на Землю.

Знову впали на коліна люди, віншуючи Рода і Перуна.

А Божич здіймався все вище й вище по небу, сіючи життя і радість на Землі. Лише під вечір, стомившись, спустився Божич на спочинок.

З дня в день тепер світило Сонце. З дня в день зростав молодий Божич — тож дні довшали й довшали.

Добре врожаїлось на Землі.

Влітку дні були найдовші, тепла — найбільше, тож Божич виріс у велетня.

А коли люди врожай зібрали, осінь настала — то Божич почав старіти, зменшуватися, і дні ставали коротшими й коротшими, а ночі довшали й темнішали.

Тішився тоді Чорнобог з Марою. Бо йшла люта війна між Чорнобогом і Білобогом, між світлом і пітьмою, між добром і злом; і Чорнобог поклав перемогти Світло.

От і настала тоді найдовша ніч, в яку помер геть постарілий Божич.

І зрадів Чорнобог. Він сказав Марі: «Ось біжи мерщій на Землю. І будь-що знайди Коляду. Бо вона знову ходить вагітною, носить нового Божича в утробі своїй. Не дай йому народитися! Не дай появитися на світ сонячному світлу, що знищує нас. Маємо перемогти світло, аби вічна ніч настала».

І знову побігла Мара по Землі. Вздріла Коляду й стала гнатися за нею. І знову перетворилася вагітна богиня неба в Козу, і пробігла Мара повз неї, не звернувши уваги на рогату тваринку. Оббігала Мара за ту довгу ніч усю Землю, та дарма... Зблиснули з-за лісів і гаїв перші промені молодого золотоликого Божича. Народилося нове Сонце. Новий рік. Нове життя. Здійнявся Божич над Землею, а люди — віншувальники Коляди — зібралися у ватаги, котрі назвалися КОЛЯДНИКАМИ, і пішли з радісними співами від хати до хати, несучи попереду Звізду Ясну — зображення Божича-Молоде-Сонце.

А ще колядники несли з собою опудало священної тварини — Кози, котра щороку рятує Коляду від Мари.