ЛАДО

Ладо — бог всеєдиного ладу. Чоловік богині Лади. Бог вірного супружжя та родинної злагоди. Бог весілля, кохання, всяких насолод та благополуччя.
   Ладо — чоловік найпрекраснішої із богинь богині Лади. Щоб на небі і на землі завжди був всеєдиний лад, бережуть Ладо і Лада тайну свого вічного кохання для кожного, хто прагне доброти і любові. Ладо — вірний і добрий, ніжний і ласкавий до своєї чарівної Лади. В ньому божественна гармонія Всесвіту і всесвітня вогненна любов. Ладо — то є дія і життя весняного сонця. Ладо для орійця означає вірного друга, якого шукають і люблять, як і Лада, що означає дівчину, жінку, дружину, яку кохають. Ладо — бог вірного супружжя та родинної злагоди; бог весілля, кохання, всіляких насолод і благополуччя.
   Особливо щасливий і веселий бог Ладо навесні, радощі його тоді не мають меж. Крім доньки Миланки, яку так ніжно та радо кохає князь—Місяць, у Ладо є ще інша красуня. З ніжною любов’ю дивиться бог—батько на свою Лелю, богиню краси. Вона найкраща із дівчат та ще чарівна, ніби сонце, запашна, як весна, бо Леля і є весна у своєму віночку, прикрашеному польовими квітами і зеленню.
   Ладо перший із богів, який став жити на землі, піклуючись про її гори і ліси, моря і луки. Кожне створіння охоче приходить до нього, бо він добрий і лагідний. Ще у сиву давнину бог Ладо наладив й благословив сівбу проса, що є першою хлібною рослиною наших пращурів. Згодом навчав і помагав їм при першій сівбі пшениці.

ХОРС

Хорс — бог життєдайного світла Дажбожого, віддзеркаленого у місяці. Син Дажбога, бог нічного небесного вогню, який віддає всьому сущому на землі. Покровитель шлюбних обрядів.
    Хорс — бог усеперемагаючої життєтворящої сили світла Дажбога, віддзеркаленої у місяці, ще з початку творення світу був призначений богами охоронцем сонячного світла у ночі, аби своїм світлом освітлювати темне земне царство. З початку життя, коли богиня Зоря вперше сповістила світ про народження нового бога, який зродився тоді в небі і став жити на горі Хорив, де росте райське Дерево життя, став срібноликий Хорс божим служивцем з сонячним оком «побоженька» — місяця, небесного чоловіка, прапрадіда орія—хлібороба. Стали з тих незапам’ятних часів наші предки вельми вшановувати бога Хорса і місяця, бачачи, що місяць на небі не тільки найкраще небесне світило, а і богослуживець сходящого над землею Сонця—Дажбога, який невтомно упродовж віків удосвіта споряджає золотогривих коней й возить по небу свого отця. Колись місяць був чужинцем у небі і не світив уночі, а з приходом у світ владики зоряного неба став місяць вірним служивцем у Хорса, його божого світла, його пророчого часу, його майбутніх віків. Тому могутня всеперемагаюча сила Творця всеправедного світла у місяці має великий гіпнотичний вплив як для кожного живого створіння окремо, так і для всього сущого в цілому на землі. Світло великого віщуна в небі — то майбутнє Матері—Землі й орія.
   Наші діди—прадіди намагалися якнайкраще догодити великому богу, щоб бува не образився на людей, бо, не дай Боже, тоді перестане світити Сонце, згине тепло і повернуться на землю вічний холод і тьма.

ЗОРЯНЕ НЕБО

  

Там, де золотооке небо, — там царство духа предків, його вічне життя, праведність і всевишня сила.
    Споконвіків орій дивиться в зоряне небо, бо завжди в нього виникала турбота виростити гарний урожай, бо коли врожай вдасться гарний, то і доля його буде щаслива. А щоб якомога точніше визначити час сівби, а заразом і передбачити своє майбутнє, мав він такий годинник, який ніколи його не підводив. Це — Зоряне Небо Предків.
    Коли в предковічні часи богиня світової гармонії премудра Лада творила Всесвіт, коваль небесного вогню Сварог кував Зодіак —дванадцять сузір’їв і розміщував їх на небі. Богиня Лада відразу своєю чарівною загадковістю втілювалася в них, бо була матір’ю всіх нбесних світил. З тих доісторичних часів чарівна Лада опікується за їх всеєдиний лад, а бог Сварог пильнує господарський рік, бо то є його Свароже Коло. Відтоді у народі й виникло прислів’я: «Помагай, Дажбоже, і Коло Свароже!»
    Наші предки уособлювали сузір’я в образі хлопчиків, котрі невтомно прислуговують місяцю, а, значить, і сонцеві. Тож за рік ці Божі дітки обслуговують дванадцять зодій, які пропливають над головою кожної людини. Сузір’я мають такі назви: Віз, Квочка, Чепіга, Косарі, Дівка воду несе, Пасіка, Хрест, Світова і Вечірня зірниці... Сузір’я отримали свої назви від форми, котру утворюють своїм розміщенням. Одна велика зірка, оточена меншими, називається «квочкою», «возом» називаються зірки, що своїм розміщенням нагадують віз... Це і є ті сузір’я, які наші пращури назвали Колом Сварожим.

КОЛО СВАРОЖЕ

Коло Свароже — зодіакальне річне коло наших предків. (Складене за «Язичницьким календарем» Галини Лозко)

ВИНОГРАД

Виноград наділений ознаками святості; це символ життєвої ниви, радості і краси новоствореної сім’ї. За давньою легендою, людина врятувалася від потопу, піднявшись лозою, яка виросла до неба. Інша легенда пов’язує виноград з іменем Ноя, який посадив першу лозу та поливав її кров’ю лева, мавпи і свині (натяк на стадії поведінки людини, яка п’є вино). Раніше назва «виноград» означала не тільки рослину, а й сад узагалі. У щедрівці співається:

 

Що в пана дядька да на його дворі,
Щедрий вечір, Добрий вечір!
Там сад-виноград да посажений,
Щедрий вечір, Добрий вечір!
Райські пташки да принажені.
Щедрий вечір, Добрий вечір!
Наїхали гості да непрохані —
Щедрий вечір, Добрий вечір!
І непрохані, несподівані.
Щедрий вечір, Добрий вечір!
Попускали коні непутані —
Щедрий вечір, Добрий вечір!
І непутані й негнуздані.
Щедрий вечір, Добрий вечір!
Вони сад-виноград, да поламали,
Щедрий вечір, Добрий вечір!
Райські пташки да розігнали.
Щедрий вечір, Добрий вечір!
— Не гнівайся, пане господарю!
Щедрий вечір, Добрий вечір!
Ми сад-виноград да посадимо,
Щедрий вечір, Добрий вечір!
Райські пташки да принадимо.
Щедрий вечір, добрий вечір!

    Зображення грон винограду часто використовувалися у декоративній різьбі царських врат XVI—XVIII ст. Виноградний сік — «кров Божа». Кісточки та шкірки винограду не кидали на землю, щоб випадково не наступити на них. Вірили, що людина може заховатися під виноградом від переслідування диявола, вовкулаки і т. ін. Виноград уважається символом плодючості. З виноградної лози виготовляли весільні вінки, нею прикрашали весільні хліби. Наречену обсипали сушеним виноградом, горіхами і зерном, щоб у неї були діти. На Купала у вогнище кидали лозу: хто перескочить через неї, того чекає скоре одруження. Чоловік, аби повернути собі статеву силу, мав розплутати у винограднику декілька лозин. Гілки винограду освячували у Вербну неділю; з них робили лозинки для ритуального биття, яке, за повір’ям, приносило щастя, удачу, а також плодючість худоби.

ПЕРУН

Перун — бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, «бог над богами». «Вони (анти) вважають, що один лише бог — повелитель грому й блискавки — є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди»,— писав візантійський історик Прокопій Кесарійський в VI столітті. З початків нової ери в капищах (храмах) Перуна волхви щочетверга проголошували притчу про громовержця (тими ж словами, якими раніше, до нової ери, віншували БІЛОБОГА): «Світ пішов од тіла Перуна, сонце утворилось з лику Його, зоря — від уст, місяць — від грудей, дощ — від сліз, небо — від черепа Його, каміння — від костей, вода — від крові, ліси й трави — від волосся, хмари — від мозку, вітер — Його подих, грім — слово, а блискавка і зорі — Його погляд...» За легендою, Перуна творив з каменю й оживлював БІЛОБОГ. Зображувався Перун срібночубим, золотовусим, з вогненними стрілами, золотим луком та важким молотом у руках. За повір’ям, гроза — це битва Перуна з ДИВАМИ та бісами, яких насилають ЧОРНОБОГ, МАРА та інші злі сили. Диви мають замурувати воду в хмарах, заморозити її, не дати впасти їй на землю, аби там утворилася посуха, загинули всі посіви, вимерли люди. Але Перун, роз’їжджаючи на золотій колісниці, в яку запряжені дев’ятеро крилатих золотогривих коней, вогненними стрілами знищує, розганяє дивів і бісів, а важким молотом розбиває обледенілі хмари й пускає на землю життєдайну вологу. За деякими легендами, Перун мав дев’ятеро синів: троє вражало злі сили стрілами, троє розбивали хмари, творячи грім; решта правила золотогривими кіньми.

РОСЛИНИЙ СВІТ. Бузина.

Бузина (бзина) — у народних уявленнях втілення і вмістище чорта. За повір’ям, посадив її чорт і постійно сидить під нею, а тому її не годиться навіть торкатися, а тим більше викопувати — все життя докучатимуть хвороби. На нім чорт своїх дітей колише. За іншим повір’ям, викопування її кореня викликає спазми кінцівок, а спалювання — нариви на спині. Коло бузини не можна відпочивати, не можна нічого будувати. У багатьох народів ця рослина — символ чаклунства, магії. Гілку бузини носили у так звану Вальпургієву ніч. Нею не можна бити худобу, бо та всохне.
     Відомі замовляння до бузини: «від напасті», «щоб суд не засудив», «для сміливості», «для позбавлення від усякої біди» та ін. Наприклад: «Добривечір тобі, бузю, як тому було, як син батька вбив, а з матір’ю гріх творив? — Там так було: терлось та м’ялось, та більш того, що й так миналось». Під бузиною закопували ковтун, виливали під неї воду, в якій купали хвору дитину, — в надії на те, що хворобу забере дух, який живе під бузиною; обв’язували бузину нитками з одежі хворого і т.д. На Святках дівчина йшла до куща бузини, трясла його і говорила: «Трясу, трясу бузину, відгукнися, пес, з тієї сторони, де живе мій милий», і прислуховувалася, де гавкають собаки. Вважали, що під час ворожіння можна побачити судженого у кущі бузини. Гілки бузини використовували як оберіг. Ними прикрашали хати, плоти, ворота для захисту від відьом у переддень Юрія і Купала.
В українських казках душа вбитого брата переходить в бузинову дудочку, котра виказує про безвинну смерть брата.
     Любовна магія: До бузини кажуть: «Добридень тобі, бузино! Чи сколов брат брата?» — «Сколов». — «Який суд судили?» — «Затреться, замнеться, та й так минеться».

Леля

Леля — дочка Лади, сестра Полеля. Богиня кохання, весни та краси.
Усе в світі мусить бути гарне: замріяний ліс і широке поле, голубе небо і чиста вода, мамина пісня і душа людини...
    Щаслива Леля в своїй усеобіймаючій любові. Та ще й гарна яка! Що гарнішої за неї немає в цілім світі, бо вона —богиня кохання, цариця—володарка краси, а ще першого весняного дощику.
     Голубоока Леля з’явилася на білий світ від кохання землі та неба, з лона рожевих пелюсток троянд чарівної її матері, богині Всесвіту, премудрої Лади. Леля з’явилася в той час, коли білим лебедем полинув у розтривожений морок теж тільки—но народжений брат—близнюк Лелі, бог світлого дня Полель. Від того небаченого ще кохання з’явилися на цей світ і ми, люди, а тендітна квітка—троянда стала символом великої любові богині Лелі, амулетом її таємниць.
    Вибухнула тоді весна квітуванням, коханням, розлилася бездушна і холодна до цієї пори гладінь озер та рік, міцно обнялися у п’янких запахах трави, дрібно затремтіли величними хвилями раніше байдужі до довкілля листочки та крони дерев; весело задзюрчало поміж камінням джерело, а в серцях людей виникло велике відчуття любові. Раділа вода, діброва, раділа молодь від п’янкої радості Лелі. Холодна блакить неба стала загадковою та чарівною.

СВАРОГ

Сварог — Прабог, владика світу, батько Сварожичів. Навчив людей користуватися вогнем, виготовляти мідь та залізо. Навчив їх ковальського ремесла, викував першого плуга і першу шлюбну обручку.

    Бог вогню, могутній Сварог, знаходить утіху тільки у важкій роботі. Та найважче довелося потрудитися Сварогу над непроникним мороком Хаосу і тьми, коли він кував небесну оселю богів. Тепер у вічності владика світу гордий і щасливий за своє найвеличніше творіння всеєдиного ладу всього сущого на небі і землі — Зодіакальний Сонячний Рік. З тих прапрадавніх часів і живе прабог небесного вогню у своєму зоряному царстві дванадцяти своїх зодій. Прекрасні, оздоблені щирим золотом палаци збудував він для богів. І собі Сварог на високій горі, яка омивається первовічними водами широких рік, змайстрував розкішний храм, оздоблений залізом, сріблом і золотом, на вершині якого небесним вогнем обертається Сварга — символ влади бога світла над тьмою. У небесному царстві Сварги живе син Сварога — Дажбог-сонце. Двір бога вогню стоїть на сімох велетенських залізних стовпах. До широкого, як небо, двору прабога ведуть калинові і золоті мости. В нічному небесному горінні Сварги через ці калинові й золоті мости приходять до пана господаря у гості боженько — ясне Сонечко, Місяченько, рожева Зоря і дрібен Дощик. Сварог радий таким гостям, а тому посеред двору для них завжди стоять понакривані столи, на яких горять золоті свічі, стоять золоті чаші з дорогими винами, лежать рум’яні калачі з ярої пшениці. Бо то не прості гості, а сини й дочки його.
    Ще в ті предковічні часи світотворчих починань богині Всесвіту премудрої Лади викував Сварог вогненною кувалдою своє ясне—красне сонце, місяць, вечірню та ранню зорю та ще зірки. Зірки на небі — то вікна, в які боги дивляться на світ.

РОСЛИНИ ТА КВІТИ. Барвінок

Барвінок - символ дівоцтва, молодості, єднання вічного життя людей з небесним царством предків. Його форма вже сама говорить за себе: це хрест чи перехрестя. Барвінок, посаджений на могилах, - вічна память про померлого, а квітучий барвінок - освідчення в коханні. Барвінок найголовніше зілля для весільних вінків. Не даремно кажуть: "Стелися, барвінку, аби любов з любов"ю зустрілась". Він і хрещатий, бо росте в усі сторони світу; він і запашний:

Ой вінку, мій вінку! Хрещатий барвінку!

Та коли б я знала, що за милим буду -

Я б ще кращий звила!

     Вінки з барвінку плетуть ще на похоронах і на родинах. Хрещатим зіллям прикрашають і обжинковий вінок на святі бога врожаю. Барвінок відомий і як приворотне зілля. Досить хлопцеві й дівчині з"їсти листок барвінку, як між ними спалахне кохання. Віночок з барвінку вішають над дверима і вікнами, щоб злі духи не проникали в дім. Вінки барвінків також одягали на голови злочинців, яких вели на страту, щоб таки чином відігнати нечисту силу. Дітям барвінок слугує оберегом від уроків. Корову обкурюють барвінком, щоб їй не нашкодила відьма. Молоко, зіпсоване відьмою, три рази проціджують через вінок із освяченого барвінку.