Дажбог (Даждьбог, Сонце-бог) — за найдавніших часів бог Сонця, світла й добра. На думку академіка Б. Рибакова, культ Дажбога сформувався за скіфських часів в VI—IV ст. до н. е. На початку н. е. стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. Один з найголовніших персонажів української міфології.В Києві ще за часів трипільської культури (IV—III тисячоліття до н. е.) було велике капище Дажбога — на Дажбоговій горі (нині Хоривиця). За однією з легенд, Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися. Так Дажбог привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод в країні росів то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе, зробили богами.
Зображувався Дажбог у вигляді антропоморфного Сонця. З давніх-давен сонцеликий образ Дажбога малювався на вітрилах кораблів, що виходили із Санбатоса — Київської гавані на Почайні. Таке зображення є першогербом Києва. Культ Дажбога як головного бога Рідної Української Національної Віри (РУНВіра) відродив Лев Силенко в книзі «Мага Віра» (Нью-Йорк, 1979).
За Силенком, Дажбог — це свідомість світу. Саме з цієї свідомості — самоволодіючої, самонаснажуючої всевишньої сили — й постала людина (слово «свідомість» Силенко виводить з санскритського «свідомая» що означає самоутвердження)«Дажбог — це ДІЯ, яка творить у людині бажання жити, бажання бачити себе у своїх діях, бажання вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою — вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені.
